ПАМ'ЯТЬ

 І живуть у пам’яті народу його вірні дочки і сини, ті, що не вернулися з походів грізної, великої війни. Їх життя, їх помисли високі, котрим не судилось розцвісти, закликають мир ясний і спокій, як зіницю ока, берегти. В. Симоненко

  Щороку в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945рр. Не щезне в пам’яті людській, не йде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над фашистами. Можна по-різному ставитися до Великої Вітчизняної війни, по-різному її називати, але хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для щастя інших.

  Нелегке наше сьогодення не може заступити радості приходу весни, а разом з нею і Дня Перемоги. Цей день назавжди залишиться для нас затьмареним від гіркоти втрат і осяяний сонцем Перемоги. Його наближували, як могли, люди, котрим було дуже не легко в ті вогненні літа і яким найважче сьогодні. У довічному боргу наше покоління і перед тими ветеранами війни, кому пощастило пройти через чорнило битв і дожити до світлого Дня Перемоги.

  Тому 9- травня профкомітет Ліщинівського будинку-інтернату на чолі з головою профкомітету Янча Олександром Володимировичем, заступником голови профкому Джежелій Любов’ю Миколаївною, культорганізатором Тихонов Іваном Івановичем та членами первинної ветеранської організації Карнаух Марією Федорівною і Пастуховою Тамарою Григорівноюзавітали до ветеранів Великої Вітчизнної війни, учасників бойових дій, які проживають на території Кунівської селищної ради та смт.Білики, щоб привітати їх зі Святом Перемоги та побажати здоров’я та благополуччя.

  Все менше залишається їх в життєвому строю. Даються в знаки і опалена війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. Їхні груди вкриті медалями, на скронях – сивина – це Руденко Іван Кіндратович та Сотничок Петро Павлович. Але вони пам’ятають ті страшні часи, хоч часто їм і не хочеться про них згадувати.

  У війни не жіноче обличчя...Адже скільки жінок, юних дівчат виносили на своїх тендітних плечах поранених, збивали ворожі літаки, були снайперами, виконували чоловічу роботу в тилу ворога.

  Таких жінок вітали і в нас. Це – Дендеберя Марія Карпівна, Дендеберя Тетяна Карпівна, Дзиґа Марія Макарівна, Кісіль Марія Василівна, Бажан Анна Дмитрівна, Іващенко Тамара Олексіївна.

  В Ліщинівському будинку – інтернаті проживають дві жінки – ветерани війни: Павлюк Ольга Іванівна та Байбара Юлія Яківна; та два мужніх чоловіка – ветерана:Дзьох Володимир Петрович та Дубовик Микола Данилович, яких вітали від імені адміністрації нашої установи культорганізатор Войткевич Ольга Олександрівна та активні мешканці Фостенко Федір Олександрович та Гребньова Ольга Володимирівна.

  А скільки їх було в партизанських загонах. Вони ходили в розвідку, лікували ранених, забезпечували зв’язок з Великою землею і часто гинули, не проронивши ні слова в руках фашистських катів.

  А скільки матерів, сестер, коханих чекали і не дочекалися своїх синів, братів, чоловіків. У народі недаремно кажуть, що час не владний над материнським горем. І скільки б не минуло років і десятиліть від того недільного ранку, коли пролунало страшне слово „війна”, вони ніколи не принесуть спокою матерям, діти яких віддали найдорожче – життя у боротьбі з фашистськими загарбниками.

  Тому першочергове завдання для нашої держави не допустити ще більшого кровопролиття.

  Люди –цінуйте і бережіть мир!