Днями над Ліщинівським психоневрологічним будинком-інтернатом замайорів прапор Надії. Це сталося тихо, без зайвих урочистостей. Одного ранку, коли перші сонячні промені тільки-но торкнулися верхівок старого саду, директор Анатолій Шкарбан, який присвятив цьому місцю своє життя, підняв його. Прапор повільно розправив свої чорно-білі крила над дахом, де кожна цеглина зберігає свою історію, і почав майоріти на вітрі.

      Цей прапор не є просто державним символом. Для підопічних та працівників він став чимось набагато більшим.

     Це прапор Надії, що втілює в собі і пам'ять, і віру.

     Чорний колір уособлює неволю, полон, втрати та страждання, які торкнулися всіх.

     Білий — це надія, віра, боротьба за повернення додому та світле майбутнє.

      Ми завжди пам’ятатимемо та сумуватимемо за загиблими колишніми працівниками, які віддали своє життя за незалежність Батьківщини:

 

•   Жмудь Олег

 

•   Дунай Олексій

 

  та інших захисників та захисниць, які віддали своє життя заради нашої перемоги.

  Цей прапор також є символом нашого очікування. Ми чекаємо на повернення:

 

•   Нашого безвісти зниклого колегу — Шевчука Віктора.

 

•   Сина наших працівників, що перебуває в полоні — Житника Олександра.

 

•   Нашого військового колегу — Клименка Сергія, який зараз виборює перемогу для нас усіх.

 

  Цей прапор став живою історією, яку розповідає вітер. Він говорить про те, що ці люди — не забуті, що їхній дім — це не просто будівля, а місце, де народжуються та живуть мрії. Це мовчазна, але потужна обіцянка: "Ми тут. Ми пам’ятаємо. І ми разом".

  Для персоналу, який щодня вкладає душу у свою роботу, цей прапор став натхненням. Він нагадує їм про важливість їхньої місії, про те, що кожна посмішка та добре слово є частиною цього великого символу.

  Так, без гучних промов, над будинком-інтернатом замайорів прапор, що об’єднав усіх: тих, хто потребує надії, і тих, хто її виборює. І щоразу, коли вітер колихає його полотно, здається, що він шепоче: "Все буде добре".